Колиндянська громада
Чортківський район, Тернопільська область

Історія Колиндянської громади

Лиш про тебе, моє наймиліше село,

Із любов’ю усім розповісти я мушу

І на білім папері, схиливши чоло,

Як покірний слуга виливаю я душу.

Я боюсь, що не зможу як слід донести,

Не зумію, напевне, як слід змалювати,

Але я із любов’ю. Не так щось – прости.

Розкажу у віршах, а ще буду співати.

 

Може, є десь у світі багатші краї

Є десь кращі оселі, - це добре, я знаю

Та ніде не співають отак солов’ї,

Не кують так зозулі в зеленому гаю.

 

Тут і сонце яскравіше світить мені,

Тут і небо до мене схиляється нижче

Я з тобою завжди як у доброму сні

Для моєї душі ти, як серце, найближче.

 

Знаю, кожен куточок я свого села

Та й на кожній стежині доводилось бути

Добрий спомин з дитинства зостався мені -

Молоді і вродливі  і батько і мати

І у хаті новій образи на стіні

Ой як затишно тут у неділю і свята

 

Я вертатиму завжди з далеких доріг

Я летітиму птахом до отчого дому

Моє рідне село, як святий оберіг

Тут вгамую, і біль, і тривогу, і втому.

Як настане весна, то у білому цвіті

Потопає моє веселкове село,

І здається немає у цілому світі

Того місця, де би так мені добре було

 

І неначе Великдень ошатно і чисто,

Наче в райськім саду запах цвіту п’янить.

Нарядилися вишні у біле намисто,

В плину часу благаю: спинися на мить

 

 

 

Зупинись, дай усім роздивитись навколо,

Дай потішитись дивом природи сповна

Біле марево вишень, а там зелен-поле, -

І гаптує, мережить царівна-весна

 

А якщо у село завітаєте літом

Нап’єтеся джерельної-чисто води.

Насадили дівчата під вікнами квіти

Хат селянських краса буде вабить завжди

 

восени пригостять вас сільські трудівниці

Із медових садків тим смачним врожаєм

І комори в них повні, і жита й пшениці

Кажуть: маєм, бо разом із сонцем встаєм.

А коли запорошить все біло снігами,

Веселитись тут вміють дорослі й малі.

Йдуть „Три празники” в гості із колідниками

І найкраща, „Маланка” у нашім селі

 Ці рядки вірша  жительки села  Давидківці Оксани Кричковської  можна  віднести    до всіх сіл нашої громади. Колиндянська об’єднана територіальна громада об’єдналась 29 липня 2015 року згідно рішення № 497 п'ятдесят другої сесії сьомого скликання Колиндянської сільської ради, яка об’єднала п'ять сільських рад з центром у селі Колиндяни. В склад територіальної об’єднаної громади увійшли села  Колиндяни, Давидківці, Тарнавка, Малі Чорнокінці, Великі Чорнокінці,Чорнокінецька Воля.

 

                                                                                      Село   Колиндяни

З глибини віків починається історія мого села. Колиндяни – велике мальовниче село, що лежить приблизно по середині між Cкалою - Подільською та Чортковом. Розташоване над річкою Нічлавою, лівою притокою Дністра. Швидко мчить Нічлава і вперше на своєму шляху робить так званий Подільський яр в Колиндянах, поділяючи село на дві частини, стишена нижче мосту, полоще в своїх хвилях густі вербові зарослі. То стрімкі, то пологі береги долини порізані урвистими стоками талих і дощових вод , порослі чагарниками, повз, які, що виритий водами по дну колись теплого Сарматського моря, то швидко, то стихаючи струмить річка. Минуле Колиндян, які лежать в 15 км на південний схід від Чорткова, до цього часу, не вивчено науково. Але за деякими літописними даними, в поліських болотах між литовськими і руськими племенами жили племена Гальдь і Ядвіги. За тими ж літописами нам стає відомо, що Галицький князь Данило пішов війною на ці племена підкорив їх і розбудував поселення на берегах річки Нічлави. Завбачливими виявилися перші поселенці, обравши вигідне місце для своїх осель. У затишній долині серед густого лісу і крутих пагорбів з печерами, поблизу річки знаходили вони відносну безпеку від чужих зайд. Тут легко було вполювати дичину, нарубати деревини, а з неї поставити частокіл. З цих літописів припускають, що слово «гальядь» лягло в основу назви села. Легенди записані від старожилів свідчать, що приблизно з ХІІ століття через село проходив «вольний шлях Київський» із Галича на Київ. У центрі було городище, оточене частоколом і земляним валом, і відтак ще за однією з версій походить назва нашого села, тобто від захисних колів, що оточували його. З тих далеких часів збереглася і назва вулиці Завал, а також Урочище біля села, яке має назву Вали. Поблизу села в лісі збереглися два давньоруські городища; «Вали Великі» і «Вали малі». Одне з них , за книгою «Земля Тернопільська», добре збереглося і може слугувати за приклад типового феодального замку на рівнинній місцевості. Цей град було знищено татарвою ще приснопам’ятного 1241 року. І нічого окрім землі і черепків у ній , до наших днів не збереглося. Хіба урочище біля села яке має назву Вали. Переглядаючи реєстр козацьких помість за часів Б.Хмельницького, можна знайти прізвища , схожі з прізвищами наших мешканців села. Це вказує на те, що колиндянці брали участь у визвольній війні українського народу проти польської шляхти 1648- 1654 років. В часі якогось з попередніх сторіч на досить високому і стрімко спадаючому березі Нічлави було збудовано в Колиндянах оборонний замок. До наших днів височать стіни цього колишнього замку. Ці посивілі від часу мури бачили і турецьких яничарів, і кінноту польської шляхти, і вершників з козацьких полків Як він виглядав, зовсім невідомо, тому що будівля, точніше, її руїни, в 1840р. тогочасними власниками села була перебудована на сучасний, пізньокласичний палац. З перекладу розділу «Колиндяни» з книги Романа Автаназі коли землі Західної України опинилися під гнітом польських магнатів, поміщик Стражменський, на прикінці ХVст. випросив привілейну грамоту перетворити цю місцину у Райгород. І був Райгород родинним маєтком Панів Володийовських. Перша згадка про Райгород належить до 1444 року. А з 1785 року майже вкінці ХVІІІст.на різдво Володийовські мали подарувати цю місцину отцям доминіканам. І з тих пір, за ще одною легендою, від тої «коляди» з часом Райгород перейменовано в село Колиндяни. В першій половині ХІХст. Колиндяни були власністю родини Альбіновських гербу Ястрженбецького. Великі маєтності згромадив у своїх руках допіру сам Корнель Городиський. У1805 році пан Городиський побудував ґуральню та паровий млин.Був він також останнім володарем цього маєтку. Після закінчення всіх робіт маєток складався з трьох з'єднаних між собою частин: головного житлового корпусу та двох стоячих в кутах, значно змодернізованих давніх башт.  У 1772 році в Колиндянах збудований парафіяльний костел невідомої назви. Який стоїть і в наші дні. Дуже шкода, але такий вигляд він має сьогодні. Біля Костелу побудована Крипта роду Городиських. У ХІХ ст. Село опинилося під владою цісарської Австрії, а саме магнатів Потоцьких. На прикінці ст. за згодою австрійського уряду громада булла переведена на панщину. Селянські господарства сплачували на користь фиодала чинш і відробляли панщину, яка досягла 5-6 днів за тиждень. Через село проходив шлях від Кам'янця- Подільського на Львів і далі в Сілезію, що сприяло пожвавленню торгівлі. Та феодали різними методами збільшували панщину. У зв'язку з цим почастішали втечі селян, антифеодальні заворушення. Антифеодальна боротьба, революція 1848 року змусила Габсбургів скасувати панщину в Галичині. Реформа хоч ліквідувала кріпосне право, але залишила в руках поміщиків значну частину всієї землі. З цього періоду знаходимо перші відомості про існування в Колиндянах школи. Була вона на той час однокласною, з часом з’явилося два класи . В школі працював лише один вчитель, навчання в ній проводилося українською мовою. У 1888 році в Колиндянах була збудована кам’яна католицька церква, і дерев’яна дзвіниця. 25 лютого 1889 — церкву освятив єпископ Юліан на честь святого Миколая Чудотворця. 1910 — біля церкви спорудили дерев'яну дзвіницю. В 1900 роках в колиндянській громаді 1277 людей говорили українською мовою і 184 людей польською.  Незаможне селянство, якого було 60%, шукало роботу на панських фільварках. Багато колиндянців емігрувало до Канади,Франції ,Австралії, Америки. До наших днів пам’ятають таких вихідців нашого села як: Ковальчук , Рабчак , Добощук, Йосипишин,Козак, Сорока, Пахолків які, емігрували за кордон в пошуках каращого життя. В листопаді 1918 року після розпаду Австро-Угорщини схід Галичини входить до складу ЗУНР.   Вже у липні 1919 року село знову під владою поміщицької Польщі. Польська окупація тривала неповний рік , бо вже влітку 1920 року польські урядовці змушені поспішно пакуватися і втікати на захід перед наступом більшовицької армії. Та після поразки більшовиків село знову під польськими урядовцями. У ті час не все було гаразд з організацією освіти, хоч українська інтелігенція докладала чимало зусиль і вміння. На при кінці 20 –х років у селі Колиндяни в центрі села на пагорбі, було збудовано хату – читальню на кошти селян. У ній був читальний зал, танцювальний зал і зал для вистав. При читальному залі було організовано молодіжний просвітянський гурт який складався з 37-ми дівчат і 42 –х хлопців вівком від 15 до 20 –ти років. Серед членів цього гурту були Олійник Стефанія, Поліщук Юлія, Забіяка Володимир, Олійник Емілія, Шкабар Володимира,Синюк Емілія, Луцишин Йосип, Нискогус Михайло, Коваль Стефанія, Боднар Стефанія, Вербовецький Михайло, Силецька Стефанія, Красій Іванна, Явір Емілія, Ковальчук Ванда, Дяківська Антоніна. Вони ладнали костюми для колядування, вивчали нові колядки, щедрівки, вінчування, а навесні- гаївки, веснянки. Подаровані гроші хлопці і дівчата віддавали хаті – читальні на корисні цілі: частину віддавали на церкву, частину дарували на будівництво «Рідної школи» в м.Чорткові. При хаті читальні діяв драматичний гурток і вся молодь з акторськими здібностями залучалась до роботи в цьому гуртку. Гурток ставив вистави І.П.Котляревського «Наталка Полтавка», І.Я.Франка «Украдене щастя», І Карпенка-Карого «Дай серцю волю – заведе в неволю», Лесі Українки « Лісова пісня». Активними учасниками драмгуртка були : Шкварок Емілія, Олійник Іван, Дяківська Антоніна, Трач Іван,Олійник Петро,Вербовецький Михайло,Вілінська Ганна, Забіяка Володимир. При хаті – читальні був організований оркестр у якому грали: Явний Дмитро, Явний Михайло, Монастирський Йосип, Луцишин Йосип. В кінці 20-х років у залі хати –читальні зусилями сільської громади відкрили сільську бібліотеку. В якій на той час знаходилось до 300 книг. Бібліотека отримувала газети і журнали такі як: «Народна справа», « Дзвіночок», «Життя і знання», « Українське слово». В селі на ті часи проживала 1681 людина з них українською мовою володіли 1377, польською 184 і 120 австрійською. На той час в селі була початкова школа, де викладали польською мовою. Декілька дітей закінчили вчительську гімназію в місті Чорткові. Молодь свято шанувала героїчне минуле нашого народу, тому брала активну участь у будівництві та посвяті могили січовим стрільцям. Активну роль у формуванні світогляду молодих «Соколів» відігравала церква. В 1938 -1939 роках у селі Колиндяни отримували до 7-8 назв газет і журналів . Була початкова школа, де викладали польською мовою. Декілька дітей закінчили вчительську гімназію в Чорткові. У 1940 році в вересні місяці поспішно встановлюється нова радянська влада. По всюду створюються лікнепи, своєрідні гуртки по ліквідації не писемності, в селі утворилась селянська артіль ім.. Франка. Будується коштом села «Рідна школа». Початкова школа стає семирічною, а вже через рік середньою. У Колиндянах діяли осередки укр. т-в «Просвіта», «Сільський господар», «Рідна школа». В будівництві школи активну участь беруть учасники гурту «Соколи». Культ особи Сталіна, порушення всякої законності торкнулися і нашого краю. Масові репресії невинних людей органами НКВС - НКДБ, розстріл в’язнів у тюрмах ізокрема у чортківській напередодні війни. У 1941 році перед тим як відступити партійні бонзи замітали свої криваві сліди. Чортківці пам’ятають величезні рови, виповнені трупами. Тут від рук катів навіки залишилися 600 чоловік, а скільки було знищено в’язнів по дорозі на Умань?

Один із цих хестів, який стоїть в самому центрі села, супроводжує дивна історія: біля хреста, який було зруйновано, росла стара велика липаВ Колиндянах був колись великий Концентратно Дріжджовий Комбінат. На якому працювало понад1000 людей. За часи незалежності завод занепав роздрібнився і на сьогодні складається з двох приватних підприємців у яких працює всього до 50 чоловік. Так як і колись на підприємствах виробляють різні концентрати і приправи. Також на території комбінату працював млин. Який обслуговував усі

На шану і вічну пам'ять односельчан, які загинули захищаючи свою батьківщину, споруджено пам’ятник. До якого приходять вдячні односельчани вклонитися і віддати останню подяку. Адже нема такої сім’ї в Колиндяних чий родич не був би викарбуваний на цьому пам’ятнику.

 

У 1976 році збудовано Колиндянську дільничу лікарню на 100 ліжок, на першому поверсі розмістилась поліклініка.1978 році було побудовано середню школу. В якій навчалися діти з 5-ти навколишніх сіл. В школі працював великий колектив вчителів. Колись в школі навчалося до 600 школярів. В межах школи також працював міжшкільний виробничий комбінат. В якому навчали школярів швейної справи, і трактористів. На території села  є два храми : Церква святого Миколая — парафія  греко-католицької громади  та Церква святого Миколая — парафія  православної  громади .

Ідея вшанування українських вояків, які загинули за незалежність України виникла   2016 році тому  і  встановили  меморіальний комплекс для вшанування пам’яті «Небесної сотні» та всіх хто загинув за незалежність України у центральній частині села. 18 вересня 2016 року відбулося урочисте освячення меморіального комплексу..

                                                                    Село  с. МАЛІ ЧОРНОКІНЦІ

Є кілька версій походження назви села , записаних від різних людей у різні проміжки часу . Слава богу, що з плином часу не загубилися ці легенди , а передавалися з покоління в покоління . Кожна з них має право на існування, оскільки ніхто не може сьогодні достеменно довести науковість подай однієї.За переказами старожилів, на території села в давнину шуміли дрімучі непрохідні ліси з болотами, прозвані в народі Чорними кінцями.Перша письмова згадка про Чорнокінці датується 1614 роком. В архівних документах з 1750 до 1878 року село називали Чорнокунчики. А після цього воно офіційно стало називатися Малі Чорнокінці. Усі знають ще одну легенду про те, що назва села походить від чорних коней, якими оборювали його після страшної хвороби чуми. Дуже багато людей гинуло. Шукали порятунку- і не змогли знайти. Тоді вдалися до забобонів:Якщо село тричі оборати трьома чорними волами, то хвороба зникне. На жаль, у селі не було чорних волів , тому взяли чорних коней. Звідси пішла назва села « Чорні коні», а з часом Для зручності у вимові - Чорнокінці»Офіційно вживається в нас назва села Чорнокінці. Але на початку XX століття і в самих Чорнокінцях , і в довколишніх селах народ називав село Чорнокунці. Це напевно,правильна назва і її треба пов’язати з «чорними кунами»,як частиною одягу жителів у прадавніх часах. Назва «Чорнокінці» - калька з польської назви. Виводити її етимологічно з « кінців чорної землі» нема основи, бо на Чорнокінцях чорнозем не закінчується ...»У давні часи , коли щогодини чигали різного роду небезпеки ворожих нападів, люди намагалися оселитися близько до лісів, де можна було скоро сховатися. Від давніх лісів лишилися ,якщо так можна сказати фрагменти - «Червінець» ,«Стінка».Вірогідно, що ці окремі ліси - це колись єдиний цілий масив. Наприклад селяни розказують перекази про те , що колись їх прадіди корчували дрімучі ліси. Старші люди розказують , що там де ліс Червінець,теж було село Червінське, бо знаходили не раз у тих місцях «черепки». Його кажуть знищили татари.Найдавніша , за переказами , частина села - «Заваликут» . Саме звідти розпочалося розселення людей , котре згодом іменували Чорнокінцями. Тут жили найвідоміші в селі родини Заваликут. В селі є такі назви вулиць :«Новоставці», «Борисівка», «Слобідка» , «Загороди» , «Заболотівка» , »Чорнокінці» .Село наше знаходиться на горбах, загалом село тягнеться вздовж річечки  Нічлави , яка впадає в Дністер. Кілька сот років вона була повноводнішою і набагато глибшою. То вже у теперішні часи село розкинулося по обидва її боки.У 1962 році дев’ятикласник місцевої школи Петро Вербиць- кий знайшов клиновидну крем’яну сокиру , та також діти -пастушки знаходили череп’яні уламки, навіть люльки.На території с .Малі Чорнокінці розташований сільський клуб, цьому будинкові вже понад сто років . В давнину коли ще окремого приміщення читальні в селі ще не було - воно з’явилося пізніше . Як з слів старожилів читальня  знаходилась  у сільських кімнатах .Туди сходилися кілька селян, читали газети. Потім зі Льовова був отриманий дозвіл на заснування сільської читальні «Просвіта».На сцені «Просвіти» театральний гурток поставив різні вистави , проводилися фестини. Популярністю серед селян стала організація «Луг»,яка виникла пізніше від «Просвіти» . Колишні вояки УГА передавали досвід молодим, щоб виховати їх своїми наступниками в боротьбі за самостійність України . Основну роль у читальницьких справах виконували селяни-рільники ,після важкої сільської праці .Саме «Просвіта» зробила з них справжніх українців ,достойних і свідомих синів народу ,котрі за будь- яких обставин обстоювали його право на свободу і самостійність .Дане приміщення збереглося до сьогоднішніх днів. В даний час в сільському клубі проводяться вечори : «День Матері», «День Перемоги», вечір присвячений славному Кобзареві Тарасу Шевченку. Біля території сільського клубу проводиться День села.

Церква як духовна організація відігравала надзвичайно важливу роль у житті селян Малих Чорнокінець.З давніх пам’ятних часів з оповідей односельчан мешканці с. Малих Чорнокінець належали до Української Греко-Католицької церкви, їм близькою і дорогою була Чорнокінецька церква-храм : спочатку дерев’яний , потім - мурований ,куди ходили святити паску і колядувати , хрестити дітей і відспівувати останню дорогу на цвинтар.Спочатку в селі була дерев’яна церква, стояла під столітніми липами приблизно на тому місці , де теперішня. Біля церкви був цвинтар. Коли будували нову то стару церву віддали на с.Дубівка ,що знаходиться біля с. Чорнокінецька Воля .Там вона стоїть і до нині. Біля церкви були великі дзвони, які своїм співом скликав людей на літургію або на молитву. Кажуть вони були з благородних металів і мали гарний голос. Під час війни дзвони закопали ,старожилів вже немає ,і ніхто не знає де вони знаходяться. Українська Греко-Католицька церква перестала існувати після сумнозвісного «об’єднавчого» собору 1946 року, священників змушували переходйти на православ’я .Церкви зачинялися , але у Малих Чорнокінцях церква все вистояла. Велика віра і надія зламала впертість влади. В 1991 році після проведення в селі своєрідного опитування громада по суті одностайно повернулася в лоно Української Греко - Католицької церкви .З якого боку не підходиш до села, з далеку виблискує банями храм . Частим гостем нашої церкви є єпископ- ординарій Австралії, Нової Зеландії та Океанії Петро Стасюк. Предки якого походять з Малих Чорнокінець. В нашому храмі парох Віталій Паламар проводить активну працю на ниві духовного відродження. Отець щороку організовує паломництво жителів села до Чудотворної ікони Зарваницької Божої Матері. Дух любові до Церкви , до свого народу наші діди-прадіди , зуміли передати своїм синам та онукам.

В центрі села височіє пам’ятний знак односельчанам,які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Біля церкви висипана могила борцям,  які загинули за волю України. Біля підніжжя встановлені невеличкі стели - Небесні Сотні -відважним українцям, які поклали своє життя під час революції Гідності, а також односельчанам, які були по звірячому закатовані в Уманській тюрмі.

                                                                           Село Тарнавка

Тарнавка – село, розкинулося на лівому і правому берегах річки Нічлава(притока Дністра) за 22 км від районного центру й за 6 км від найближчої залізничної станції Озеряни на лінії Чортків-Іване-Пусте.

На території села є сільська рада, початкова школа, клуб, бібліотека, магазин, ФАП, садік. Тарнавка – одне з давніх поселень Поділля. Перші письмові згадки про нього датуються з 1785р. Населення займалося переважно землеробством і тваринництвом, незначна частина ремеслом. В селі добре збереглася церква, яка була побудована наприкінці XIXстоліття Також зберігся костьол, який почали будувати 1900 році. На той час село було під Польщею. В школі проводились уроки польською мовою, тільки один раз в тиждень проводився один урок української мови і один урок української літератури.

До 1930 р, в селі не було кооперативи, весь товар куплявся у жидів, а на той час жидів у селі було багато. Галабура Михайло, який вчився на священика, почав по селі збирати гроші на кооперативу, і пані Корчевська, яка на той час жила у селі допомогла у будівництві кооператива.

В селі до цього часу зберігся маєток панів Терлецьких і Корчевських. Терлецькі мали фільварок, де наймали людей для праці, а жили вони у Львові. Після приходу більшовиків вони виїхали до Америки. В родині Терлецьких було два брати – один адвокат, а другий лікар (Лопатинський був православним священиком у Львові). У духовному житті мешканців села велику роль відігравали культурно-просвітницькі товариства, передусім «Просвіта», «Луг». Голова  «Просвіти» був Васілька Семен. Тарнавське товариство спочатку не мало власного будинку, наймали хату у Вовка, а сцену і зал у стодолі Іжевського.

На жаль, заходами радянської влади після вересня 1939 р.  усі культурно-просвітницькі осередки були розгромлені.

Визволення з-під шляхетського ярма втілилося в нове лихо: почалися масові репресії червоних. В 1939-1941 рр. в Чортківській тюрми були розстріляні і замучені НКВС Чухрій Йосип і Єрик Ємілян.  Багато молодих хлопців і дівчат пішли в підпілля – це Данилюк Стефанія, Слонь Мирослава, Матушевська Анна, Будняк Степан, Антонишин Петро та інші. Багато з них не повернулися додому, а хто залишився живим, то були вивезені в Сибір.

В 1990р. в селі було перезахоронення 12 членів ОУН  - УПА, які загинули під лісом в нашому селі. Між цими 12 героями був і наш земляк Антонишин Петро. Їх захоронили на цвинтарі і насипали Братську могилу. В центрі села насипано могилу: « Борцям за волю України».

Важкі випробування випали на долю односельцям і в роки німецько-фашистської окупації, яка почалася 6 липня 1941р.

Мешканці села не корилися загарбникам: саботували хлібоздачу і сплату податків, ухилялися від примусових робіт. Молодих дівчат було вивезено до Німеччини – це Пельчарська Йосипа, Данилюк Єлена, Кульчицька А. , Єринюк Магда. 49 жителів села не повернулися з війни, але пам'ять про них живе у серцях односельців.

Після війни у надзвичайно складних умовах почалося поступове відродження села. Як ніколи, жителі села потягнулися до культури, було створено драматичний гурток, запрацювала хата-читальня. У 1957 році жителі села своїми силами збудували клуб і бібліотеку. Було організовано духовий оркестр, хор дівчат. Важливим завданням того часу була відбудова і будівництво нових споруд.

Пізніше, вже в 70 – ті роки в селі було збудовано новий дитячий садочок, магазин, ФАП, стадіон.

Зараз в приміщенні дитячого садка  знаходиться сільська рада, клуб бібліотека.

                                             СЕЛО      ЧОРНОКІНЕЦЬКА   ВОЛЯ 

За стародавніми   літописами,  у період   татарської  навали  на місці  села , у його  північно – східній  частині, було  місто  Козова. , яке повністю  було  знищене  татарами і потім  не  відбудовувалось .

    Наше  село  була  засновано  в 20- 30 х  роках  19  століття  паном   Андрієм  Шумилом . Спочатку  це  був  хутір  Андріївка.  Тільки  біля  40-років  19 століття  пан  Людвіг  Волянський   побудував тут свій  двір ,розбудував  свій  маєток  і   хутір переріс  у  село, яке  стало  називатись     за прізвищем  пана   Воля  Чорнокінецька. Основне  заняття  селян – землеробство . Панської  землі  до 1939 року  було  872  морги, селянської  722  морги. Наше  село займає  західну частину   Подільської   височини . 17  вересня  1939  року     Червона Армія   виконуючи  наказ  свого   уряду  перейшла  річку  Збруч   і  вступила    на  землі  Західної  України.  На  початку     сорокових  років     в    селі  розгорнулась  підготовка   до  місцевих  виборів , які  відбулися   15  грудня  1940  року   де  було  обрано  12  депутатів   і  була  створена  сільська  рада . А в квітні  1940 року  було створено  колгосп  ім.  Шевченка  до  якого  ввійшли  майже  всі  двори села . Люди почали працювати колективно , життя більш менш наладилось.Почала працювати  крамниця , яка забепечувала  людей  продуктами, відкрилась,  початкова  школа ,спочатку  була двох  а потім  чотирьох  класна  школа , хата – читальня , в селі  також була дерев”яна   церква , збудована в 1846 році. Мирне  будівництво на селі   було перервано  другою  світовою війною Село  було окуповане  фашистами  7  липня  1941  року .Населення  на  той  час було евакуйоване  в ближчі  села   Борщівського  району . Колгоспний  двір  був зовсім  знищений, третина жителів  села  залишилась  без  осель, десять  чоловік  було забрано на каторгу  в Німеччину . 110  місцевих жителів   брали участь  у  боях  з  гітлерівцями,   з  них  загинуло  26  чоловік.  Вічна  їм    пам”ять  і  слава . В  березні  1944  року  село  було  визволено  від   фашистських   поневолювачів. Після  війни   всі   сили наших людей  були кинуті  на  відбудову  і  дальший  розвиток  колгоспного   господарства . В  квітні  1944  року   відновила  свою діяльність  сільська  рада . І в  1947 році  відновлено  робота  колгоспу. З  великою  радістю  та піднесенням  зустріли односельці  акт  проголошення  Незалежності  України .  В честь проголошення Незалежності в селі  побудовано  капличку .В цей  час  також  було відновлено  Могилу  Січовим  Стрільцям   із встановленням  на ній  меморіальних плит „ Загиблим за  волю України„ та „Загиблим  в роки другої  світової  війни„.Невпізнаним   стало наше  село. Завдяки  тяжкій  праці  наших  односельців  збудовано  гарну  двоповерхову  школу, гарний  Будинок  Культури , магазин , фельшерсько – акушерський пункт, прекрасний дитячий  садочок” Казка „ .З ініціативи   громадян  села    збудовано нову  прекрасну  греко- католицьку     церкву  „ Різдва  Пресвятої  Богородиці „ , яка допомагає  людям  укріпитися   на шляху   християнського  життя, перебороти багато труднощів , іншими    духовними  очима подивитись на світ .

Село наше  квітуче , гарне  і  назва його  наймиліша   ЧОРНОКІНЕЦЬКА  ВОЛЯ.Сама  назва  села  говорить  сама про себе : В О Л Я  - ми вільні  люди , ми горді  люди , ми любимо  СВОБОДУ   І  ВМІЄМО  ЗАХИЩАТИ  ЇЇ.

 

                                                                                    СЕЛО  ДАВИДКІВЦІ

 

Колись у сиву давнину, на місці теперішнього сала Давидківці була пустка. А між лісами які ще до тепер оточують село, була невеличка гірка – Лиса гора. Вона була прихована  від ворогів, які снували по Поділлю. І ось сюди забрався переселенець з-за Збруча, збудував собі хатинку і почав виробляти різні гончарські вироби. Ніхто не пам’ятає його прізвища, але звали його всі Давидом. Від  імені Давид і пішла назва нашого села Давидківці. Біля його хати виникло ще декілька жител і так виникло невеличке поселення. Жителі містечка (так називали його тоді)займалися різними  справами: виробляли різні гончарські вироби (адже кругом ціна глина), обробляли поле, займалися рибальством і полюванням на хижих звірів. Поселення за переказами виникло в VII – XII ст. і  проіснувало десь до XIV – XVIст. про існування поселення говорять ті знахідки, які є в школі села Давидківці: кам'яні сокири та молотки, наконечники з каменю та інше. Перша писемна згадка датується 1140 р. більш детальна інформація про село прослідковується з початку 20 –го століття. За першу половину 20 -го століття історія нашого села бурхливо змінюється. Відповідно до політичної обстановки село переходить із рук в руки. З серпня 1914 року було під владою Росії, в липні 1917 року – Австроугорщини, в середині 1919 року перейшло разом із Чортківським повітом до складу Польщі де перебувало до приходу Радянської влади в вересні 1939 року. В липні 1941 року село було захоплене  гітлерівськими військами. Окупація тривала до березня 1944 року. Панщина була страшним тягарем для селян. Дикі і вільні поміщики знущалися з селян. Тяжко жилося трудовому народу.З великою радістю люди дізнались про відміну кріпосного права. На честь цього дня населення села поставили пам’ятний хрест, який і досі зберігається. Але й воля яка прийшла після панщини, не дала народові того чого він хотів. В селі появився спекулянт Вохович, який закупив  кращі землі і створив фільварок. Це був куркуль-глитай , виходець з кріпаків. Після смерті Воховича його маєтки перейшли до рук його далеких родичів  Сімашка і Големського. Це були жорстокі визискувачі, як говорять жителі села, витискали останні соки з безземельних селян, що працювали на них. В панів було до 500 гектарів землі та 500 гектарів лісу, в той час коли всі селяни разом мали 400гектарів землі. На кожен двір в середньому  не припадало навіть 1 гектару землі. Але в селі були і ряд куркулів, які закупили найкращі землі. Багатими були Колісник, Гавришак, Соколовський. Особливо був ненависний пан Големський.

Культура, освіта в селі біли на дуже низькому рівні. В  селі був один театер (в пана), два велосипеди, зовсім не було радіоприймачів, електрики, мотоциклів, автомашин. Газети  передплачували лише кілька людей. Клуб було збудовано тільки в 1925 році. Зате в селі було аж чотири корчми. Корчма була місцем для знедолених.  В селі не було жодної людини,  яка б закінчила ВУЗ або середню школу, гімназію тут була одна школа з двома класами і одним вчителем.

Через переслідування польським  урядом  змушені були залишити своє село Матвієв Д., Голомий М., Клюкай М. та інші. Всі вони стали громадянами Росії. Матвієв Д. закінчив ВУЗ і працював інженером, Голомий М. працював на Харківському заводі. Відкрито масово політичну роботу проводити було важко. В Колиндянах була жандармерія, яка слідкувала за виступами селян проти влади.

17 вересня 1939 року в селі Давидківці було встановлено Радянську владу. В цю неділю особливо радісно лунали пісні і веселіше звучала скрипка. На цей день знайшлися навіть цимбали. Через декілька днів була розділена панська земля. Здійснилася віковічна мрія селянина. На Західній Україні настало свято. Спочатку у 1941 році було організовано колгосп. Першими колгоспниками стали вищезгадані члени ревкому. Колгосп був маленький , всього 18 членів, біля 35 гектарів землі. Та селяни колгоспники не нудьгували. 4 квітня 1941 року почалася сівба. Колгоспники мали у своєму розпорядженні 18 коней, кілька плугів, 2 сівалки, реквізованих у панів. Та не зібрали першого врожаю колгоспники , хоч вродило добре.

7 липня 1941 року в селі появилися німці і тут вперше почулися слова «Хальт. Хальт». Всі члени колгоспу на чолі з Матвієвим М., пішли захищати Батьківщину. В селі був утворений «Легеншафт» - німецьке господарство під керівництвом Вермахту. Нам немає потреби характеризувати цих катів – фашистів , все людство знає як Гітлер розстрілював всіх підряд. Селяни повині були точно в час здавати спеціальний  контигент німцям. При найменшому непослуху бралися десятки заложників,а розправами над чесними та невиними людьми.

Нарешті 24 березня 1944 року село було звільнене від фашистів. Сумну картину побачили визволителі села. Уціліло дуже мало будинків, половина села немала даху над головою. Гітлерівців було вигнано з території Західної України.

Справжнім світло  в селі – це школа. Спочатку вона була двокласною, потім чотирьохкласною. Приміщення школи було старим. Згодом почала працювати семирічна школа, в селі появилися свої інтелігенти вчителі, медпрацівники, культурні працівники,почав працювати клуб. Люди вперше побачили кінофільм.  Згодом школа стала восьмирічною, по кожному навчальному предмету був спеціаліст. Після закінчення восьмирічної школи діти поступали в технікуми, училища. Виникла необхідність будувати нову школу , яку  відкрили у 1979 році. Чи не найбільшим духовним скарбом Давидківців є цілюще джерело. За переказами старожилів, понад два століття тому на поверхні кринички з’явився образ Матері Божої. Першим побачив його пастух, який прийшов до джерела вгамувати спрагу. А побачивши, дуже переля­кався і з перестраху вдарив батогом по святому образу, і на обличчі Богородиці в ту ж мить з лівого боку з’явився шрам. Невдовзі образ зник, а вода, що витікала з джерела, набула чудодійної сили, адже з тих пір ця місцевість перебувала під опікою Пречистої Діви Марії.

Стоїть вона на місці постійного зсу­ву ґрунтів. Побудована з каменю. Йдучи до кринички, можна побачити декілька знищених природою, розколених навпіл будинків, люди з яких змушені були виселитись назавжди. Кри­ничка, на диво, стоїть неушкодженою. Дуже добре, що люди не перестають про неї піклуватися. Після осквернення каплички в 1978 р. віруючі з великою шаною і любов'ю почали її відновлювати

Капличка Святого  Яна була поставлена ще за панщини одним поляком, ні імені ні прізвища ніхто із старожилів не пам'ятає. У часи війни була зруйнована , і лише у 1996-1997 роках була заново відновлена одним з односельчан Орестом Герчаком, а уже у 2012 році було по новому відреставрована Богдан Завеслюк.

Капличка знаходиться у самому центрі села, побудована з каменю , покриття з Фігура Матері Божої (2000).Посередині село, на високому і звідусіль видному пагорбі, красується фігу­ра Матері Божої. Старожили згадують, що стояла вона тут з давніх-давен і ніхто не знає, коли і ким була збудована, проте добре пам'ятають, що сто­яла вона на обійсті польського пана Воховича. Туди вела велика кількість схо­дин, обсаджених різними квітам пахучим   бузком, а довкола росли каштани.

бляхи та огороджена кованим плотиком, висота каплички 4 метри.

Через с. Давидківці пролягає центральна дорога в такі міста: Чортків, Тернопіль, Кам’янець-Подільський, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Бучач, Монастириськ, Хмельницький.

Також у 2014 році біля пам’ятника  полеглим у роки Німецько- радянської війни було встановлено хрест в пам'ять воїнам АТО.

 

                                    Село  Великі  Чорнокінці

 

Село  Великі  Чорнокінці  Чортківського району, Тернопільської області

розташоване  на сході  Чортківського району над річкою Нічлава за 35км. від

районного центру та 17 км.  від найближчої залізничної станції Гадинківці.

      До початку II половини XVIII ст. дане село називалось Боднарі, що відомо із

розповідей старожилів. Існують перекази про те,що в селі появилась хвороба

холера. Дуже багато людей гинуло від  хвороби, і от тоді вони вдалися до всяких забобонів.

Десь в селі ходила чутка, що ніби тоді, як село буде обворене три  рази трьома чорними  волами, то хвороба зникне. На жаль, в селі не було чорних волів, тоді вирішили обворати село чорними кіньми. Село обворали чорними кіньми, і від цього пішла назва села Чорні Коні. З часом, для зручності, село стали називати Чорнокінці. А через деякий час село поділили на Великі Чорнокінці і Малі Чорнокінці. І так з того часу аж  по 1965 року називали села. Після об’єднання сільських Рад народних депутатів в одну сільську Раду, село також об’єднали під одну назву Чорнокінці. В середині 1990-х років знову поділили села на Великі і Малі Чорнокінці.

      У південній частині села, що підіймається мальовничим узгір”ям, на найвищому пункті стояла мурована церква, поставлена  в 1850 році, коли Парохом села був о.Юрій Лукашевич. Зразковою була дзвіниця, побудована назразок башти обороних замків. Один із дзвонів мав напис “Андрій Шумлянський” Біля церкви стояв старий, але затишний  парохіяльний дім, мешкання священників.         В 1896 році  в селі була заснована « Просвіта». 1906 році за громадські кошти збудували великий і гарний  Народний дім із театральною залою. В Народном Домі примістилася читальня Просвіта із своєю гарною бібліотекою та економічні і організації: кооператив «Сільський господар»  та «каса Райфазена». Кооператив мав період гарного розвитку, але період занепаду. Подібні клопоти були також із молочарною. В селі існував гурток Рідної школи, що під час колядування збирав пожертви на утримання українських приватних шкіл.  На території с.Великі Чорнокінці в 1948році організували два колгоспи: імені  Котовського – головою колгоспу був  Грабець  Михайло Дмитрович,імені Молотова головою колгоспу був Галушка Петро Миколайович в 1950 році.Два колгоспи об’єднали в один і назвали ім. Молотова. Головою колгоспу вибрали Сороку Прокопа Федоровича, який працював до 1956року.В 1956-1960 роках колгосп перейменували в 1 Травня і призначили головою Величенка Йосипа Михайловича.  У 1970 році на кошти місцевого господарсва була збудована загальноосвітня

школа.

.